Вони віками співіснували в Криму, у них спільні традиції і схожі мови. Та зараз у корінних народів України — кримських татар, караїмів і кримчаків — спільна загроза. Їхні мови офіційно на межі зникнення.
Як сталося, що серед трьох тисяч кримчаків, що залишилися у світі, уже ніхто не говорить рідною мовою, а караїмською спілкуються лише кілька десятків людей? І чи можливо такі мови відродити?
Сулейман Мамутов, кримський татарин, і є представником від України на постійному форумі ООН з питань корінних народів, розповідає, як мови потрапляють в список зникаючих: «Цей перелік ведеться ЮНЕСКО. І взагалі сам критерій, коли та чи інша мова, попадає в цей перелік, — це коли порушені зв’язки передачі цієї мови від одного покоління до іншого. Кримськотатарська, кримська та кримчацька мови сьогодні перебувають на межі зникнення».
Нині точної кількості носіїв мови кожного з трьох корінних народів немає. Самір Бел Джудіс, сходознавець, спеціалізується на дослідження тюркських мов. За його словами, кримськотатарською володіють до 300 000 людей. Складніша ситуація з караїмською, — каже експерт. Нею спілкуються близько трьох десятків людей. А ось кримчацькою нині не говорить ніхто.
«Без мови не існує народу, так як і без народу не існує мови, — каже він. — Наразі кримчакська і караїмська мова знаходяться чи не в найгіршому становищі з усіх мов. Бо якщо кримськотатарською зараз її вивчають, є новини кримськотатарською, її вивчають в університетах, вона жива мова, вона розвивається, то ми не можемо наразі сказати це про кримчакську і караїмську мову».
Трагічна історія: чому мови зникли?
Кримськотатарська, караїмська та кримчацька належать до кипчацької групи тюркських мов. Вони схожі між собою, адже три народи жили на одній достатньо невеликій території Кримського півострова.
«Вони є дуже схожими, але, звичайно, це різні мови все одно. І схожість, наскільки мені відомо, настільки велика, що коли я читав, наприклад, фольклор караїмською мовою, я міг зрозуміти там до 90% просто знаючи кримськотатарську мову. Окремі слова мені потрібно було перекладати», — розповідає історик Юрій Амір Радченко.
Він каже, перші громади кримчаків та караїмів на територію Криму почали з’являтися ще в 10-11 століттях. Проте формуватися як народи караїми і кримчаки почали пізніше, після утворення Кримського ханства наприкінці 15 століття.
«Це населення місцеве, в тому числі і те, яке було і караїмським, і равіністичним, пізніше кримчацьким, вони перейшли в побуті на тюркські мови. І в той час також з’являється література. Було таке розділення: на Лашон-Кедар та офіційну. Лашон-Кедар — це побутова тюрська мова, якою могли люди говорити між собою в кав’ярні, з дружиною вдома, з дітьми. І так, це була мова абсолютно побутова. Одночасно існувала офіційна мова, мова Священного Писання, мова молитви, якою ти говориш з Богом».
Згодом у життя корінних народів Криму втручається Російська імперія, а потім Радянський Союз. Розвиток національних мов, каже Юрія Амір Радченко, не підтримували, а витісняли російською.
«Старше покоління здебільшого в побуті говорило тюрською мовою та продовжували молитися івритом. Читали псалми Давида івритом. А в політичному аспекті, здебільшого говорили російською мовою».
Особиста історія: голос поколінь
Беньямін Мініч, кримчак наполовину по мамі, народився у Керчі, але вже 23 роки живе в Ізраїлі. Каже, остання людина, яка володіла кримчацькою мовою в його родині, була прабабуся.
«Вона точно розмовляла і ми знаємо точно, що вона знала гебрайську абетку. Бо моя тітка, перед тим, як вони переїхали до Ізраїлю у 89-му, вони перші залишили Керч. Вона прийшла до своєї бабусі, сказала: “Я почала вивчати іврит”. І бабуся сказала: “Я знаю, як написати моє ім’я єврейськими буквами”. Тому ми знаємо, що вона ще встигла навчатися кримчацькою старим написом, не кирилицею».
Беньямін пояснює, чому сучасні кримчаки не володіють мовою: «Я завжди говорю, що у кримських євреїв та кримчаків було два голокости. Перший — радянський, коли у 1920-х роках закрили кримчацькі школи, заборонили розмовляти кримчацькою мовою і саму мову перевели з єврейського алфавіту до кирилиці. Після чого вони почали втрачати свою культурну ідентичність. А потім вже за часи Другої світової війни прийшли нацисти та знищили фізично майже всю громаду».
Світлана Саїтова-Бараш, караїмка, теж наполовину по мамі. Згадує, як після депортації кримських татар у 44-му її пращури перестали спілкуватися караїмською, бо це було для них небезпечно.
«Тобто всі, хто розмовляли десь мовою, яка була схожа на татарську, вважалися ворогами народу з усіма наслідками, які були. Мені було заборонено навіть чути, щоб я нічого не розуміла, нікому нічого не розповідала. Але мама моя, її оточення до війни в дитинстві, у повному складі розмовляли караїмською мовою».
Боротьба за майбутнє
Сулейман Мамутов каже, після ухвалення в Україні закону про корінні народи там прописана можливість здобувати освіту рідною мовою.
«Одне з найважливіших, тому прав от у використанні мов — це право на отримання освіти також рідною мовою. І в Україні це право, воно гарантоване законом, зокрема законом про освіту, але є величезні проблеми з впровадженням у життя цих положень. Знову ж таки, через таку, ну, якщо не відсутність, то дуже слабку розвинутість інфраструктури: вчителі, підручники і тощо».
Кримськотатарську є можливість вивчати, адже є підручники, словники, кримськотатарські медіа, література. Гірша ситуація в караїмів.
Кримчацька залишилась лише на сторінках переважно старовинних книг. Серед сучасних — переклад “Заповіту” Тараса Шевченка кримчацькою Вікторією Багинською-Гурджі у 1989 та кримчацько-російський словник, створений Давидом Рабі у 2004.
«Останні книги це були Давида Рабі. Він працював в Криму, і прагнув популяризувати і зберегти свою мову. Він відкрив недільну школу, яка називалася “Школою дідуся та внука”, де він викладав кримчацьку мову. Він викладав, використовував кирилицю для письма і також намагався навчати людей древньоєврейському письму. Тобто він навіть був останнім повним носієм, який міг читати як крилицею, латиницею, так і читати древні джонки на написані древньоєврейським письмом».
«Сам факт, що держава на офіційному рівні каже: “Так, ми визнаємо, що ці народи є корінними”. А це досить довгий процес. Мені би особисто хотілося, щоб був затверджений перелік мов, яким загрожує зникнення, щоб було чітке розуміння, а от що ми далі з цим робимо, які програми ми підтримуємо, які програми є більш ефективними для збереження мов корінних народів».
Бенямін Мінніч зі своєю громадою в місті Яфа в Ізраїлі відзначають кримчацькі дати та шанують традиції.
«11 грудня відзначають день пам’яті Кремчуків, які були вбити у роки Другої світової війни. Ми видали зараз книгу, енциклопедію кримчаків, російською і переклали зараз на іврит. Видали переклад. І я сподіваюся, що ми зможемо займатися чимось актуальним».
Караїмка Світлана Саїтова-Бараш є координаторкою Спілки караїмів України, підтримує зв’язок щонайменше зі 100 родинами караїмів у світі. Каже, хотіла б, щоб держава сприяла об’єднанню караїмів.
«Відновлення караїмського етносу, як корінного народу України, неможливо без зв’язків з іншими караїмськими громадами світу. Держава повинна сприяти тому, щоби караїми мали змогу відвідувати свої інші громади та запрошувати з інших громад до себе, створювати спільність родини. Таким чином буде зберігатися і мова, і релігія, і взагалі самосприйняття, світосприйняття, що таке бути караїмом».
Каже, ще в 2000-х організовували літні школи, факультативи караїмської для дітей. Зараз за умов російської окупації території компактного проживання країмських громад та через те, що багато караїмів виїхали за кордон, зберігати мову та ідентичність народу стало важче. Проте своїм прикладом показує, що вивчити мову можна і в дорослому віці, та навіть співати караїмські народні пісні.