Документальний фільм журналістки Алли Садовник «На захід від сходу» розповідає історію Краматорська, міста, яке з 2014-го вимушено стало адміністративним центром Донецької області. Про зміни у ньому та його українізацію, яка приходить через прозріння. Це відбувається через розуміння того, що якщо не дотримуватись курсу до збереження ідентичності та прагнення незалежності – прийдуть росіяни, як приходили не раз та навіть не двічі за історію існування України. Це прозріння відбувається через втрати та бажання зберегти пам’ять, що ці жертви були недарма.
У фільмі “На захід від сходу” розказана історія Степана Чубенко, 16 річного хлопця закатованого у окупованому вже на той момент Донецьку за жовто-блакитну стрічку. Його було вбито дійсно по-звірячому, тими, хто ненавидить Україну та українців лише за те, що вони мають бажання жити так, як хочуть. Вбито так само як і Володимира Рибака та багато інших “за позицію”. Вбито, бо вони не хотіли приймати те, що росіяни бажають підкорювати та грабувати тих, хто жив, розвивався, будував та прагнув ліпшого. Прагнув до любові та краси, замість того, що здатні запропонувати московити.
«Вітаю тебе, мій юний друже. Нехай ми з тобою поки що не знайомі і розділяє нас всесвіт. Але все ж коли-небудь, звільнившись від ваги свого тіла, ми зустрінемось. Хочу сказати тобі, що всі, кого ти зустрів на астероїдах, є й на планеті Земля. І честолюбців повно, і п’яниць, і ділових людей, і формалістів. Я теж засвоїв для себе кілька уроків. Люблю дивитись на зорі. Раптом і справді відшукаю серед них тебе або почую твій веселий і дзвінкий сміх.»
– Ці слова написав Степан Чубенко у листі до Маленького Принца.
Контраст між заходом та сходом України
Подорожуючи Україною, завжди було цікаво спостерігати контраст, який бачиш навколо у центральній Україні та далі на захід з тим, що було у Луганській області. Навіть виїжджаючи з Донецької області ближче до кордону з росією це відчувалося дуже суттєво. Той самий доволі великий та індустріальні: Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Рубіжне, така навіть дуже красива Кремінна, з її лісами навіть у межах міста, вже були доволі депресивними на погляд – сірі та непривітні. А якщо їхати ще далі – Білокуракине та поруч з вже окупованою на той час територією України, то ситуація тільки погіршується.
Раніше, ще до вторгнення окупаційних військ під виглядом місцевого населення у 2014 році, картина була ще більш яскрава – чим ближче до кордону з росіянами, тим гірше виглядало все навкруги. І навпаки, чим ближче до західного кордону України- тим більш європеїзованим та сучасним. Навколо ж кордону з росіяним наче час став на паузу десь під час совка.
Для себе я пояснюю подібне явище тим, що Луганщина була у підпорядкуванні Олександра Єфремова та подібних йому. Тому що таким як вони, не потрібен був розвиток. Їм не потрібне було прагнення суспільства до кращого – таким як вони потрібне лише покірне стадо, що мовчки тягне лямку. Так само заведено і у росіян.
Саме проти цього і повстав майдан. Саме це слугувало основним тригером. Поїздивши східною Україною ще до початку агресії з боку росіян, для мене це було дуже показово. Бо саме розуміння того, з чого почалася саме ця війна – війна яка насправді ніколи не завершувалася. Увесь час нам насаджували комплекс меншовартості, за рахунок того, що ми не спроможні на самостійність. Що без подачок з боку російської влади нам взагалі не вижити. І от саме небажання миритися з подібним ставленням і призвело до початку війни вже у цьому сторіччі.
Я вважаю, що саме трохи передісторії не вистачає на початку фільму “На захід від сходу”, бо саме передісторія є дуже важливою у розвитку тих подій, які описує журналістка Алла Садовник у фільмі.
Саме за погляди був закатований хлопець з Краматорська Степан Чубенко. Жовто-блакитна стрічка послугувала приводом для того, щоб катувати, знущатися та наприкінці розстріляти беззбройного підлітка виродками, які на той час отримали владу за рахунок наявності зброї та безкарності.
Краматорськ 2014
Подібні цим персонажам розгулювали вулицями рідного міста Краматорськ під час його окупації з 12 квітня по 5 липня 2014 року. Подібні цим виродкам стояли на імпровізованих блокпостах, дехто у балаклавах з скляними очима під ними, а інші навіть не ховали свої обличчя. Настільки вони були впевнені, що сила за ними.
У той час проїзд через подібні блокпости був по своїй суті лотереєю. Згадується червона “копійка” яка ще довго стояла з кульовим отвором у лобовому склі навпроти місця водія у Слов’янську перед мостами. Згадуються захоплені ще свіженькі поліцейські skoda octavia a5 зі стволами АК, стирчащими з вікон курсуючи містами. Під’їжджаючи до таких блокпостів ніколи не можна було бути впевненим у тому чи пройдеш ти його, чи до тебе з’являться запинання тільки через те, що комусь з тих хто там був може знадобитися твоя машина. Це був дійсно моторошний час. Це потрібно було відчути, щоб розуміти по-справжньому що таке “російський мир” насправді. Саме у цей час Краматорськ отримав вакцину від сепаратизму, бо відчув на собі таку собі демо-версію “визволення”.
Саме після описаних подій Степан їхав з Києва через вже окупований Донецьк, бо основні сили тих, хто тероризував краматорців та слов’янців, знаходилися вже там.
Степан Чубенко мав відкриту проукраїнську позицію. Був воротарем краматорського ”Авангарду”, та входив до складу ультрас.
Швидше за все, з потяга його зняли через те, що його здали. Здали ті, кому немає місця в Україні, бо вона їм не люба і все, що з нею пов’язане викликає ненависть. Ну і звісно ж вбивали представники так званої ДНР, які вважали себе небожителями та тими, хто ніколи не понесе відповідальність за вбивство та катування.
Таких історій насправді було дуже багато. Ті хто бував на так званому “підвалі” у Краматорську та Слов’янську можуть багато розповісти, але ж звісно тільки з тих, хто звідти вийшов живим. Була історія розстрілу родини пастора зі Слов’янську, були масові поховання та багато поодиноких могил з тими, у кого були сліди тортур перед смертю.
Шлях матері
Історія Степана Чубенко, який отримав орден «За мужність» III ступеня та звання «Народного героя України» посмертно, стала показовою завдяки його матері – Сталіні Чубенко. Це саме вона отримала сповіщення про те, що Степан затриманий у Донецьку. Саме вона їздила на його розшуки до окупантів. Це вона зустрічалася з тодішнім очільником так званих міністрів терористичного угруповання днр. Саме вона їздила на ексгумацію тіла та займалася його перевезенням до Краматорська.
На фото Юрій Москальов, Вадим Погодін та Максим Сухомлинов – вбивці Степана Чубенко. 10 листопада 2017 року суд міста Торецька виніс трьом вбивцям Степана Чубенка вирок про довічне ув’язнення. Але до цього часу вони не понесли покарання
Чотири постріли, футболка на голові, вибиті зуби та зв’язані руки. Це те, яким чином виродки намагалися зламати хлопця. Це те, як його покарали. Але покарали за що? За те що він любив свою державу? за те що мав при собі жовто-блакитну стрічку, як один з символів СВОЄЇ країни? За те що прагнув кращого життя та мріяв? Неможливо осягнути та зрозуміти розумом, але у цьому і є суть так званого “російського миру” за примусом. Вони вміють тільки катувати, вбивати та знущатися. Вони не вміють будувати та творити.
Усім українцям треба пам’ятати, щоб розуміти з ким, та головне за що. Щоб ніколи не забути, та не пробачити.