З Олексієм ми познайомилися навесні 2022 року. У той час коли місто потроху пустішало, а вулиці ставали все безлюднішими. Містяни їхали з Краматорська через війну. Росіяни наближалися і впевненості у майбутньому ставало дедалі менше. По місту “прилітало”. Перші дні невизначеності та розгубленості змінювалися розумінням того, що буде важко. Давалися взнаки кадри, що на той момент облітали стрічки новин з містами жорстких боїв та колосальними втратами. Про Олексія та багатьох інших я дізнався у процесі.
Знайомство
От саме при таких обставинах ми і познайомилися з Олексієм. Там, де відбулося наше знайомство, звісно ж був не лише він. Було багато таких – молодих та не дуже, але усіх як один мотивованих. Бо не було ніякого сенсу у тому, якщо не вистачало мотивації. Лише на мотивації там усе і трималося. Про те як це було – буде колись згодом. Зараз не на часі. Поки, а можливо й взагалі…
Так от серед таких людей і був він – худорлявий хлопчина, невисокого зросту зі звичайним, взагалі нічим не примітним лицем та віком трохи за тридцять. Я його бачив завжди у гарному гуморі та з посмішкою. Він жартував, але розумів не менше любого з тих, хто там був, що все серйозно. На кону було забагато, але він був там. Там були дуже різні, дуже не схожі один на одного, з різними історіями життя та обставинами, що привели туди. Але вони були там. Це вартує дорого. В тих обставинах ціна не має вимірювання у чомусь матеріальному. Бо обрати “дію” замість “прийняття” – це Вчинок. Таких Вчинків потім буде багато ще. З подібних Вчинків різних громадян і будується загальне досягнення. Саме такі Вчинки і руйнують міфи про непереможні війська, з одним з яких українські Сили оборони воюють вже двадцять місяців поспіль.
На той момент цифра у шістсот з чимось днів оборони нашої держави видавалася чимось неймовірним, але ж була віра. Віра у те, що можна змінити хід цієї клятої війни. Віра у тих, хто був поруч, хоча ще місяць тому всі ці люди займалися кожен своєю справою, навіть уявлення не маючи, що буде далі. А далі були плани вижити та якомога більше завдати шкоди тим, хто вирішив здійснити інтервенцію в особливо збоченій формі.
Мить це і є життя…
Льоха постійно був серед перших, коли питали. Коли не питали, він також був поруч. Мені пощастило бути знайомим з ним. Але це я зрозумів вже після. Як завжди і буває, коли ми починаємо переосмислювати свої дії та ситуації у минулому.
На моїх очах відбувалася історія його знайомства з майбутньою дружиною. У той час, коли з міста їхали не лише цивільні, а й медики – вона була одна з тих, хто залишалися. Вона працювала і допомагала. Ми з нею спілкувалися. Багато спілкувалися – на чергуваннях вночі де, як з’ясувалося, час плине доволі повільно. От саме при таких обставинах вони і познайомилися. Вона багато кепкувала. По-дитячому дражнилася. Але це була така своєрідна форма зняття напруги. Вона казала, що її майбутній чоловік обов’язково буде справжнім, спроможним дивувати. А Олексій був самотнім. Його колишня дружина поїхала разом із сином. Заради якого, Олексій готовий був на все. Він дуже його любив. Постійно згадував про нього. Хотів йому кращого життя. Хотів, щоб його син був щасливий.
Олексій якось похвалився, що мав прогулянку з тою, що жартує та постійно говорить – це прозвучало так зворушливо, з такою трохи дитячою безпосередністю. Наче ми усі знов школярі і нам усім знову по п’ятнадцять. Він взагалі був саме такий – відкритий та простий у спілкуванні. З ним було легко та наче якось додавалося трохи більше впевненості у власних силах. Вже згодом я дізнався, що вони все ж одружилися. Гадаю, що Льоха був щасливий. Він вмів радіти та любив життя.
Ціна свободи
А потім він загинув. Загинув, бо його вбили російські окупанти. Загинув, бо він завжди, не дивлячись на небезпеку, був одним з тих, кому не байдуже. Загинув, бо був справжнім для своєї дружини, свого сина та своєї країни. Його життя не було простим, тому він розумів його ціну і саме тому прагнув, щоб його син жив краще.
Таких як Олексій багато. Всі вони різні, але роблять загальний вклад у майбутнє української нації. Усі, хто переживе цю війну, повинні назавжди запам’ятати ціну СВОБОДІ, яку платять найкращі сини та доньки України у ці самі хвилини. Не можна забути про тих, хто назавжди в строю. Не можна ніколи пробачити росіян за все те, що вони накоїли. Вбивці мають бути покарані відповідно.
В мене не було змоги попрощатися з Олексієм та попросити вибачення.
Спи у спокої, друже.