Через повернення з більш безпечного простору, підсвідомо з’являться певні критерії до того місця, в якому ми плануємо перебувати, дивлячись на наші можливості. Ми маємо собі скласти покроковий план — що і як я маю зробити. Відповідно до цього буде з’являтися відчуття внутрішньої безпеки і розуміння того, що певний контроль є в моїх руках.
Що спонукає людей повертатися додому під час війни?
Перш за все через відчуття дому та свого місця. Це є відгук нашого підсвідомого — відчуття безпечного місця, базової прив’язаності. Людська психіка побудована на прив’язаності. Базова прив’язаність — до батьківщини, до будинку, до подвір’я, тобто до якогось матеріального місця.
Вона відіграє дуже велику роль і вона спонукає нас, створює в нас гормональний вплив для того, щоб виникало саме це почуття: “Я хочу додому. Мені вдома краще. Вдома і стіни лікують”, і так далі.
Як адаптувати набутий досвід і не вважати прожитий поза домівкою час вирваними з життя?
Ну, по-перше, сам підхід до того, що “я втратив чи втратила час” — ну не зовсім окей. Чому? Бо за цей час Ви отримали певний досвід, ви бачили те, чого не бачили раніше, до прикладу. І, відповідно, ви отримали той досвід, який ви тепер, після повернення, можете використовувати, впроваджувати, змінювати середовище навколо себе, людей навколо себе. Адже вам тепер є з чим порівнювати. Так, і той час, коли ви не були вдома, ви можете використовувати як ресурс. Тобто, якщо мається на увазі: “Поки я був в іншій країні — для мене це був настільки новий досвід, що, після повернення в Україну, я зрозумів, що є речі, які потрібно міняти. І є речі, на які я можу безпосередньо повпливати — починаючи від елементарного спілкування, закінчуючи отриманням якихось послуг чи їх надаванням”.
Подібне сприйняття міняє наше розуміння. Якщо ми на своєму місці будемо застосовувати цей ресурс, ми будемо поступово сприяти покращенню суспільства. Тому думка про те, що “я згаяв час”, має перетворюватися плавно в те, що “я отримав ресурс за цей час, який тепер буду використовувати в своєму житті для себе і тих, хто мене оточує”.
Як психологічно адаптувати дітей до повернення додому?
Діти до підліткового віку вони ледь не прямо пропорційно змальовують нас, дорослих, батьків або найближче оточення. І їм, якщо можна так сказати, передається наш настрій, наше бачення, наше розуміння — те, як і наскільки ми відреагуємо на ситуацію, якою би вона не була. І тут велика роль лягає саме на батьків або на тих, хто поряд був з дитиною за кордоном і повертається разом в Україну.
Дорослі мають контейнерувати дитячі реакції, дитячі емоції, дитячі прояви — поведінкові навіть. Що мається на увазі? Тобто коли дитина з нерозумінням — що відбувається, то дорослий зі своїм максимальним спокоєм, наскільки це можливо, повинен дати дитині відчуття безпеки.
Наприклад: «Я розумію, що ти боїшся», або: «Я розумію, що в тебе дуже багато нових емоцій, які тебе переповнюють». І далі ми маємо додавати такі елементи, як: «але», «або», «бо», «і» — і надавати пояснення тій ситуації, в якій ми опиняємося.
Бомбосховища
Щоб повністю убезпечити дитину від травматизації при поході у бомбосховище, і взагалі в ситуації, яка є в умовно-фоновому режимі в Україні — ну, напевно, повністю неможливо. В залежності від віку дитини, краще використовувати певні ігрові форми, можливо придумувати якісь віршики, пісеньки, які будуть описувати, як і чому ми йдемо в бомбосховище. І це має пояснюватися знову ж таки на розумовому рівні дитини, на рівні розвитку дитини, в тому плані, що це все для власної безпеки, для того, щоб продовжувалося життя, для того, щоб сонечко світило. І відповідати на виникаючі питання просто та чесно.
Дуже важливо звернути увагу на те, що відповіді мають бути чесними. А якщо пояснити: є «нехороші дядьки», які живуть на північному сході, і от вони вирішили, що ми чимось гірші за них, і вони нас намагаються, не знаю, знищити, наприклад. І для того, щоб їм це не вдалося, ми маємо йти в бомбосховище. Це як приклад. Таке пояснення буде простіше сприйматися дитиною і менш травматизувати.
Потрібно для себе розробити “план безпеки”: коли конкретно, покроково, ледь не з нагадуванням в будильнику або календарі, що зараз я маю подзвонити і впевнитись, що там все окей. Обговорювати разом з дитиною, пропрацьовувати покроково проходити по маршруту — подивитися, де є сховище в дитячому садочку або в школі, щоби поставити галочку у своєму баченні того, що у нас може викликати тривогу.
Ми маємо піклуватися про себе, про своїх близьких, і таким чином робити свій вагомий внесок у спільну перемогу. Адже тільки разом ми можемо перемогти.