Під час холодної війни ходили чутки, що існує такий метод промивання мізків, з допомогою якого можна перетворити американського чи будь-якого іншого солдата на комуніста. Як саме? З допомогою тривалої сенсорної депривації — тотального позбавлення від будь-яких стимулів зовнішнього світу, коли людина нічого не чує, не бачить і навіть не відчуває тілом.
Соціальна ізоляція та її наслідки
Тож в той час було багато науковців, які хотіли перевірити як ця сенсорна депривація і ізоляція можуть впливати на людей. Дональд Геб зі своїми колегами організували експеримент. Вони платили по 20 доларів аспірантам, які погодилися провести у тісній кімнаті на самоті три дні. Їм зав’язували очі, надягали навушники і накладали на руки картонні обмежувачі, аби вони не мали змоги до чогось торкатися.
І в результаті такого експерименту через три дні учасники стали більш дратівливими. Але найцікавіше те, що вони скаржилися на галюцинації. Поки були ізольованими, їм здавалося, ніби вони бачать якісь геометричні фігури або ж дивних істот, що загалом відчували якусь інакшість і незвичні тілесно. Ці галюцинації були схожими загалом на марення.
До речі, дослідження багато разів повторювали, але галюцинації відчували далеко не всі учасники, лише деякі з них, та й то у вигляді простих образів. Були і інші побічні ефекти від ізоляції. Учасники вже після того, як вийшли із ізольованих приміщень, гірше виконували прості рухові завдання, наприклад тримання деяких предметів, але мали кращі результати у запам’ятовуванні, наприклад слів. Дехто почав по-іншому відчувати смак і не міг відрізнити м’ясний бульйон від томатного супу.
Результати дійсно вражаючі, але, на жаль, ці експерименти з купою методологічних проблем і маленькою вибіркою, тому доволі складно узагальнювати. Та поява галюцинацій цілком можлива. Наш мозок у звичному середовищі постійно отримує дуже багато інформації. Коли ж її мало, нейронні зв’язки, завдання яких — це обробка стимулів із зовнішнього світу, продовжують бути активними. Хоч це і не має сенсу, бо обробляти нічого. Тож мозок ніби сам створює цю інформацію, маючи лише попередній досвід.
Цим і можна пояснити виникнення галюцинацій. Вплив часткової ізоляції також можна вивчати у людей, які відправляються у тривалі експедиції, наприклад у Антарктиду. Щоправда, там вони не геть самотні і все ж мають контакт із рештою світу. Та якщо до самотності додати ще й сенсорну депривацію, коли людина позбавлена будь-яких стимулів, — явище доволі рідкісне.
На відміну від усаміненого способу життя, самотність також буває доволі різною. Якщо це вибір і людині комфортно бути більшу частину свого життя наодинці — це одне. Коли ж вона вимушено самотня, бо, наприклад, втратила близьку людину — це інше. А коли людина почувається самотньою у переповненій іншими людьми кімнаті — ще інше.
Соціальна ізоляція означає бути об’єктивно самотнім або мати мало соціальних зв’язків. А самотність — це суб’єктивне переживання, викликане тим, що фактично цей рівень взаємодії з іншими нижчий, ніж хотілося б.
Є дослідження, що показують: люди, які почуваються самотніми і відторгнутими, частіше повідомляють про те, що їхнє фізичне і емоційне самопочуття гірше. Навіть застуда відчувається як більш важка. Більше того, невеликі експерименти, де людям вводили назальні краплі, що містили риновірус 39 типу (тобто вірус звичайної застуди), показали, що самотні люди навіть мали більше шансів захворіти і мати гірший перебіг.
Так, наприклад, соціальна ізоляція людей похилого віку може збільшити ризик передчасної смерті приблизно на 14 %. Але як це можна пояснити? За деякими даними, самотність провокує стресову реакцію «бийся або тікай». Вона пов’язана із підвищеним виробленням кортизолу, високим артеріальним тиском — і, відповідно, з дещо більшим ризиком серцевих захворювань.
Якщо ось ця «бийся або тікай» триває недовго — нічого страшного, рівень кортизолу знизиться, серцебиття прийде в норму, а артеріальний тиск зменшиться. Проте уявімо, що буде, якщо ця реакція стане хронічною або тривалою. Також сигнали небезпеки, які активуються у мозку через відчуття самотності, потенційно впливають на вироблення лейкоцитів, які є важливими у боротьбі з вірусами і бактеріями. Тож так, знижена імунна реакція у людей, що почуваються самотніми — геть не вигадка.
Дані 12-річного дослідження понад 400 тисяч людей показують, що соціальна ізоляція у парі із відчуттям самотності підвищують ризик госпіталізації від серцево-судинних захворювань приблизно на 15–20 %. Якщо ж людина не страждала від того, що вона була самотньою, то у неї було менше ризиків.
Саме самотність як переживання є великим психологічним стресом і, відповідно, впливає на здоров’я. Але як нам зрозуміти, що стало причиною: самотність призвела до високого рівня кортизолу і тиску, чи, може, високий рівень кортизолу — до почуття самотності?
На жаль існує не так багато даних, які б вивчали це питання в часі, аби була змога відкинути всі інші потенційні фактори і сказати про те, що саме самотність є причиною якихось захворювань. Ми можемо пов’язувати одне з іншим, але встановити причинно-наслідкові зв’язки не так просто.
Так, під час шестирічного дослідження у людей, які мали серцеві захворювання і які були соціально ізольованими, смертність зросла у два-три рази. Крім того, люди, які мали менше трьох соціальних контактів на місяць, мали на 40% підвищений ризик повторного інсульту або інфаркту. Це пов’язано як із підвищеною тривогою та рівнем стресу, так і з тим, що за здоров’ям цих людей нікому слідкувати і направляти до лікаря в разі чого.
Самотні люди мають конкретний тип поведінки, який теж не дуже добре відображається на здоров’ї. Наприклад, у їхньому житті майже немає фізичної активності або споживання фруктів та овочів. Самотні люди більш імовірно куритимуть, аніж ті, хто не почувається самотнім.
Самотність, сон і мікробіом
Також не виключають і інший можливий причинно-наслідковий зв’язок, де хворі люди стають більш відстороненими і надають перевагу ізоляції. А ще деякі науковці пов’язують самотність, когнітивні здібності і кишковий мікробіом. Що-що, а це насправді не якась новинка — що жителі нашого шлунково-кишкового тракту якось пов’язані з мозком.
Так ось, мікробіом кишечника — це приблизно трильйон різних мікроорганізмів: бактерій, вірусів і грибків. На думку деяких дослідників, будь-які зміни у цьому мікробіомі можуть призвести до порушення реакції на стрес, а отже, впливати на поведінку і прийняття рішень. Нещодавні експерименти пов’язали кишковий мікробіом із соціальною поведінкою. Тобто вони буквально показали, що люди з більш різноманітним мікробіомом трохи вправніші у прийнятті рішень і більш соціально залучені.
Тільки не зрозуміло, як це працює. Самі ж дослідники наголошують на тому, що вони поки не знають. Зате пов’язують зменшення мікробного різноманіття, наприклад, із схильністю до депресії.
До речі, а як щодо депресії у самотніх людей? Почуття самотності є більш вирішальним фактором у появі різних психічних розладів, аніж власне кількість соціальних контактів. У результаті 12-річного дослідження група науковців із Університетського коледжу Лондона помітила, що симптоми депресії з часом з’являються у людей, які повідомляють про почуття самотності. Тож вони зробили припущення, що приблизно 18% випадків депресії є результатом самотності у людей старше 50 років.
Також люди, що скаржаться на самотність, частіше мають ще й проблеми зі сном. Одна з можливих причин — це відсутнє відчуття безпеки. Особливо кореляція між поганим сном і самотністю вища у тих людей, які пережили травмуючу подію. І це можна зрозуміти, бо сон — це стан, у якому ми не можемо контролювати власну безпеку.
Люди, які погано сплять, почуваються самотніми і уникають тісних контактів. Приблизно так само, як люди із соціальною тривожністю. Оточуючі теж можуть помітити, що ви почуваєтеся більш самотніми.
У експерименті, проведеному в Каліфорнійському університеті, понад тисячу спостерігачів дивилися відеозаписи спілкування людей, частина з яких погано спали напередодні. Спостерігачі не знали, хто виспався, а хто ні. Вони оцінювали самотність кожного на основі лише суб’єктивних вражень. Виходить так, що вони оцінили тих учасників, що не виспались, як більш самотніх. Але експериментатори хотіли дізнатися, чи може лише одна ніч хорошого або поганого сну вплинути на відчуття самотності наступного дня. Вони побачили, що тривалість сну у конкретну ніч передбачала, наскільки самотньо почуватиметься людина в день і наскільки вона взагалі буде товариською.
Таким чином, дослідники кажуть, що навіть одна ніч хорошого сну може зробити нас більш комунікабельними і, відповідно, зменшити почуття самотності.
От фізичний біль — це сигнал про те, що ймовірно є якесь пошкодження в тілі, аби ми знайшли причину і піклувалися про нього. Самотність — ніби теж сигнал, бо з’являється, коли є розбіжність між бажаними і реальними стосунками людини з іншими. Відчуття самотності у цьому випадку попереджає, що щось не так із соціальними контактами, аби ми це могли виправити.
Але хто є в групі ризику? Найчастіше на почуття самотності скаржаться підлітки і молодь — приблизно 20–30% опитаних, а також люди похилого віку — приблизно 15%. Тож самотність — це точно не хвороба старості, як її іноді характеризують. У похилому віці почуття самотності тісно пов’язане власне із ізоляцією і слабкими соціальними зв’язками. Тоді як у молодості це відчуття може бути пов’язане більше із особистими рисами.
Що це за риси такі? Ну, наприклад, невміння підтримувати емоційну рівновагу у стресових ситуаціях. Емоційно стійкі люди мають приблизно на 60% менше шансів почуватись самотніми в будь-якому віці. Також ті, кому більше притаманна екстраверсія, рідше мають справу із самотністю. Проте мова йде не про чіткий поділ на екстравертів чи інтровертів, а скоріше про набір схильностей, як-от відкритість до нового досвіду або знайомств.
Є також думка, що зараз самотність більш поширена, аніж 20–30 чи 40 років тому. Навіть визначають це як “епідемію самотності”. Сьогодні люди похилого віку не обов’язково самотніші, аніж люди такого ж віку кілька десятків років тому — просто кількість старших людей, які проживають зараз на Землі, більша.
Крім того, є ряд культурних особливостей. Наприклад, чоловік, який живе в індивідуалістській культурі, має більше шансів почуватися самотнім, аніж жінка похилого віку у колективістській.
Як впоратись із самотністю
Отже, що може вберегти від почуття самотності? Перш за все — розуміння, що в житті є ціль. Це може бути якась ідея змінити на краще своє життя або ж просто хобі, що має неабияке особисте значення.
Наприклад, опитування дорослих у Швейцарії показало, що люди, які живуть цілеспрямоване життя, менш вразливі до почуття самотності. Їх попросили спершу оцінити, наскільки самотніми вони себе почувають, а потім відповісти на ряд питань на кшталт “У моєму житті немає мети”, “Я ціную свою роботу”, “Я люблю те, чим займаюся”.
Почуття мети — це таке собі уявлення, що ви маєте щось важливе — наприклад, утримання сім’ї, досягнення у навчанні або ж навіть садівництво. Але пошук мети не має бути надміру цілеспрямованим. Я маю на увазі — не потрібно днями придумувати формулу, як врятувати світ, якщо у вас до того немає надто великого хисту. Імовірно, це призведе до швидкого розчарування.
Різного роду групові заходи — хороший варіант боротьби із самотністю. Та навіть спілкування на форумах, де ви можете обговорювати те, на чому знаєтесь, і давати поради менш досвідченим людям. Чому ні? Нам загалом подобається робити щось, що має користь для інших. Це дає відчуття значущості.
Є така штука як “стан потоку” — доволі популярний і, можливо, трошки заїжджений термін, але як явище — корисне. Стан потоку — це коли ви займаєтеся якоюсь діяльністю, неважливо розумовою або фізичною, так сконцентровано, що не слідкуєте ні за часом, ні за тим, якими є ваші дії. Ви просто щось робите і не відволікаєтесь.
Цей стан часто виникає у творчій діяльності — наприклад, малюванні або грі на музичному інструменті. Але навіть написання коду чи рубання дров можуть його спровокувати. У вас має бути досвід і зацікавленість.
Так ось, на думку деяких дослідників самотності, стан потоку — це чудовий спосіб позбутися стресу, пов’язаного із відстороненістю. А щоб потік настав, потрібно спробувати знайти себе у якійсь діяльності. Таким чином, час у стані потоку минає швидко, життя має сенс, а почуття самотності зменшується.
Якщо вже нічого не допомагає, а позбутися почуття самотності дуже хочеться, то, як варіант, є терапія, яка буде спрямована на формування нових моделей мислення.
Що ми маємо у висновку? Сенсорна депривація, соціальна ізоляція і самотність можуть погіршувати наше самопочуття. Тривала відсутність соціальних зв’язків дійсно пов’язана із вищими шансами на передчасну смерть. Але якщо людина не страждає від цього, і чудово живе життя наодинці, і контролює своє здоров’я — у неї такий же шанс, як у людей із купою соціальних контактів.
Мають значення і соціальні, і екологічні чинники: наприклад, епідемії, війни, стихійні лиха, умови проживання або навіть незадоволеність сімейними стосунками. Але всі ми по-різному на них реагуємо — головне мати мету.