Ця страшна, кривава, виснажлива війна, котру розпочала росія проти України, з боку нашої держави зараз тримається на характері та героїзмі українських військових, старих пікапах-корчах, енергетиках, воді “Прозора” (це зовсім не реклама) та на волонтерському двіжі.
За рахунок волонтерства, багато з тих, хто не має фізичної можливості (або якоїсь іншої причини) долучитися до лав ЗСУ, самореалізується у цій війні саме таким чином, бо просто не може залишатися осторонь. Без таких людей, без їхньої саможертви було б набагато важче не тільки військовим, яким вони допомагають, а також цивільним, які мають змогу отримувати усе необхідне у потрібній кількості.
Волонтерство – артерія життя
Волонтерство стало новою артерією життя для України. Воно пронизує кожен куточок країни, зв’язуючи фронт і тил, міста і села, серця людей, що горять вірою у нашу перемогу. Завдяки волонтерам солдати отримують нові бронежилети, тепловізори, медикаменти, продукти харчування. Саме вони ремонтують ті самі “пікапи-корчі”, які стають незамінними для пересування передовими дорогами, і знаходять кошти на обладнання, яке може врятувати десятки життів.
Волонтерський рух та невтомна допомога одне одному стали символом сучасної України. Вони показують, як багато може зробити кожен із нас, навіть у найтемніші часи. І ця згуртованість — наш найсильніший щит.
Цивільні у прифронтових селищах та містах
Цивільні, які залишаються в зонах бойових дій, часто потребують не меншої допомоги. Вони стикаються з труднощами, які важко уявити: брак їжі, ліків, доступу до базових потреб. Волонтери привозять хліб у маленькі села, роздають гуманітарну допомогу тим, хто втратив дім, допомагають знайти тимчасове житло для переміщених осіб. Вивозять з прифронтових населених пунктів, допомагаючи з евакуацією. Вони роблять те, що, здавалося б, неможливо у таких умовах.
У кожного такого цивільного, хто продовжує залишатися на території, до якої наближаються росіяни, є власні на те причини та обставини. Дійсно, якщо поспілкуватися з кожним з них, можна почути безліч доводів стосовно того, чому саме рішення залишатися, а не їхати, є правильним. Таких людей не можна перед усім засуджувати. Якщо вони дійсно не чекають приходу “визволителів” (такі, на жаль також є), хоча б не треба їх засуджувати. Треба спробувати зрозуміти та допомогти, якщо це можливо. Підтримка і взаємодопомога є тими речами, які тримають нас на плаву. Кожна тепла посмішка, кожна простягнута рука чи подяка дають силу рухатися далі. Це те, що зміцнює нашу віру в людяність, у нашу українську єдність, яка стала незламною стіною перед обличчям загарбників.
Надійних тил є не менш важливим за передній край. Бо саме від тилу залежить можливість відпочинку, забезпечення та безпосередньо боєздатність наших підрозділів, які боронять Україну від загарбників.
Волонтерство – це перед усім самопожертва. Віри, наснаги, терпіння та ЄДНОСТІ нам усім, Українці! Нам своє робити…