В історії лікування людських проблем завжди з’являються різні цікаві техніки та методи, за рахунок яких можна швидко подарувати собі полегшення, гарний настрій та відчуття помірного життя. Досить давно були вперше сказані слова: “Все є ліки, все є отрута, вирішує тільки доза”. Ці слова стануть фундаментом для новітніх методик — псилоцибін, мухомор, ЛСД та ще ряду різних препаратів, для яких сучасні люди вигадують помірні та безпечні техніки вживання та лікування.
Але чи все з ними гаразд? Чи правда, що мікродозінг працює? Зі статті Ви дізнаєтесь історію мікродозінгу: що це, як це працює, мікродозінг та мозок, нейробіологія та псилоцибін, мухомори та мікродози, суб’єктивний досвід та наукові дослідження.
Що таке мікродозінг і як він працює?
Історія вживання різних психоделічних препаратів на основі псилоцибіну, мескаліну та ще ряду цікавих молекул бере своє коріння з початку наших віків: ацтеки, мая, народи стародавньої Мексики вживали для різних цілей галюциногени. Комусь вони дарували прозріння, спілкування з духами, хтось використовував їх перед полюванням, щоб краще знаходити здобич. Згодом цю практику аяваски будуть використовувати для боротьби з горем, яке несло рабство та поневолення стародавніх земель європейцями. Тобто, у психоделіків історія доволі велика та широка. При цьому в ній є досить цікаві деталі різного типу застосування психоделіків.
Одна з перших згадок цікавого методу була описана Бернардіно де Саагуном у період завоювання американського континенту іспанцями в XVI столітті. Він писав, що стародавні жителі Мексики використовували малі кількості псилоцибінового гриба теонанакатель як ліки проти лихоманки та ревматизму. Ця техніка відрізнялась від великої кількості вживання та сильних галюцинацій своєю дозою та протяжністю вживання. Це була одна з перших згадок про мікродозінг псилоцибіном. Але ця практика повністю відрізнялась від тієї, що існує зараз, бо все ж ефекти галюцинації та зміни свідомості там були присутні. В наш час та доза, що описується, є завеликою для мікродози та має фундаментальну різницю: кількість препарату була меншою від звичайної рекреаційної дози, і головне — практика повторювалась через певний проміжок часу (день, два-три), поки людині не стане краще.
На початок XX століття відбувались фундаментальні зміни у цивілізованому світі: приймались закони, регулювання, відбувались війни, які змінювали соціальні норми та вводили різні цікаві методи. І головне, на передній план життя людини вийшли технології та наука, яка стрімко набирала оберти у всіх напрямках, про які тільки можна було подумати. І непомітно для нас, спочатку з буржуазної інтелігенції, люди почали дізнаватися про цікаві ефекти галюциногенів. Точніше буде сказати, про це дізнавались люди, які могли щось змінити у сучасному світі або мали вплив на певну громадську думку.
У 1938 році Альберт Хоффман синтезував ЛСД. Молекула, яка спочатку не була цікава науковій спільноті. Вона не мала клінічного впливу на дослідження, в яких вона з’явилась. Але через загадкові причини у 1943 році Хоффман повторить синтез та відчує психоделічні ефекти ЛСД на собі. Це була знакова подія, бо згадка про ефект розлетілася на всю наукову спільноту, після чого розпочалися дослідження.
Потрібно розуміти контекст, в якому знаходився новітній препарат ЛСД. На той час вже тисячоліттями існували інші галюциногени: псилоцибінові гриби та кактус пейот. І ці препарати досить часто приймали різні письменники, інтелігенція, дослідники – люди, які цікавились стародавніми культурами. І вже тоді, на початок XX століття, було певне розуміння у того, що вони можуть змінювати стани людей. Тому поява ЛСД і сфокусувала дослідників на різноманітні експерименти. По одну сторону шукали ліки проти шизофренії та пробували зрозуміти її механізм. По іншу сторону спецслужби Америки шукали сироватку правди та таблетку контролю, шукали ліки проти алкогольної залежності, від депресії, меланхолії та різних поведінкових розладів.
ЛСД був відкриттям століття, бо випереджав своїми ефектами впливом на людей та їхні стереотипи про світоустрій. Той, хто пробував ЛСД в ті роки, змінював свої погляди на безліч речей, що відбувалися поруч. Але практики психоделічного мікродозування ще не існувало як такої. Це були великі дози ЛСД. Потім в діло вступить псилоцибін і почнеться ера психоделічних препаратів. Далі у цій історії з’являється Фредерік Терман – видатна людина та інтелектуал, який був творцем Кремнієвої долини.
У 1950-ті роки світом Америки у закритому колі інтелектуалів вирувала цікавість щодо ЛСД та досвіду, який відкривався людям. Френсіс Крік, один зі співавторів структури подвійного ДНК, вживав ЛСД. Кері Муліс, видатний науковець, прямо казав, що його ідеї були натхненні досвідом ЛСД. На цьому фундаменті Фредерік Терман очолив створення Стенфордського індустріального парку, який згодом стане каталізатором утворення Кремнієвої долини – світового центру інновацій та технологій.
Але у ті роки технологічна спільнота Термана тісно співпрацювала та співіснувала з психоделічною революцією. Технології та вживання психоделіків (ЛСД та псилоцибіну) були пов’язані з різними інноваціями та відкриттями тих років. І тому в певний період часу утвориться стереотип, що всі у Кремнієвій Долині приймають психоделіки. Але про це трохи згодом.
Також в ті часи у Стенфорді навчався Джеймс Фадіман, який мав друга Річарда Альперта. Останній познайомить Фадімана з псилоцибіном, як потім він відмітить, що це був найграндіозніший досвід його життя, який поклав початок всьому наступному.
В той час у світі психоделіків існувало два методи вживання: перший – це макродоза, рекреаційна доза з повним зануренням у психоделічний досвід. Інший метод був від одіозного Станіслава Грофа, який використовував середні дози ЛСД (половину від рекреаційної дози) для терапії пацієнтів та експериментів з різними психологічними травмами. Це були два дієвих методи використання ЛСД до його блокування американським урядом – велика доза або середня доза.
І на кінець 70-х років світ Америки почав змінюватися під сталевим кулаком Річарда Ніксона. Він вирішив, що дієвим методом боротьби з протестувальниками та іншою думкою стане “війна з наркотиками”. Під заборону потрапили всі можливі препарати та був введенй жорсткий контроль зі створенням різних служб та викриттям тих, хто наважиться вживати. Сьогодні важко зрозуміти, що відчували люди, які ще вчора могли вільно вживати марихуану, ЛСД, псилоцибін, їсти гриби та будувати своє життя в цих рамках, і в один момент все забороняють.
Так з’являється нова течія у психології – трансперсональна психологія. Засновниками якої стали Маслоу та Станіслав Гроф, до якого пізніше доєднався Джеймс Фадіман. Це було поєднання психології з духовним відчуттям людини, вихід за рамки буття та звичайної психології. Якщо зараз подивитися на неї, то можна чітко усвідомити, що автори надихалися психоделічними переживаннями. Бо майже кожен, хто відгукується про психоделіки добре, буде говорити схожими термінами, які закладені у трансперсональну психологію. І це у нас не повинно викликати подиву, тому що неможливо відділити людину від контексту, в якому вона знаходиться. Він завжди впливає на нас, як ми впливаємо на нього. Трансперсональна психологія була чимось схожим на такий рух, як New Age. У них насправді було багато спільного, але деяким практикам трансперсональної психології не дуже подобалось таке порівняння, бо New Age більше схожий на релігію та езотерику.
На початку 80-х років минулого століття практика вживання психоделіків зменшилась, а закони змушували змінюватися тих, хто хотів продовжувати вивчення рамок людського та їхнього розширення. Психоделічні гуру, такі як Тімоті Лірі, Річард Альперт, Джеймс Фадіман, також почали змінювати свої погляди на світ та те, що в ньому відбувалося. Почали з’являтися все нові препарати у якості новітніх антидепресантів. Наука стала ще конкретнішою та досить точною у доказах та дослідженнях. І на певний час психоделічний світ препаратів йде у тінь. Фадіман починає займатися дослідженнями людського “Я” та писати книги на цю тему, досліджує психологію та розбирається з людськими проблемами. Лірі боротися проти закону та вимагає свободу вибору людини. Альперт отримав нове духовне ім’я Рам Дасс та пише декілька фундаментальних робіт щодо духовного життя, медитації та пошуку себе.
Науковці вважали, що були знайдені ліки проти страшних проблем — депресії та різних розладів. І що містичний досвід псилоцибіну та ЛСД можна залишити в минулому. А сам психоделічний мікродозінг тільки починав зароджуватися як метод терапії. Далі Ви зможете дізнатися, що таке мікродозінг, як це працює, нейробіологія мозку, щоб потім повернутися до історії та сформувати повну думку щодо нього.
Нейробіологія та мікродозінг
Перше, з чого потрібно почати, так це визнати, що ЛСД та псилоцибін не є класичними наркотиками. Це сильнодіючи препарати, які мають ряд позитивних ефектів та ряд негативних. Вони не викликають фізичного звикання та залежності та не змінюють систему винагороди. Якщо все узагальнити, то це не наркотики. Ми прагнемо бути з вами відвертим та чесним, бо для багатьох наступна інформація може стати досить різкою та певною мірою неприємною.
Почнемо з невеликої теорії. Мікродозінг як форма терапії та вживання певних препаратів існує ще з початку самої медицини. Є згадки, що деякі філософи давнього часу приймали малі дози теріаку (настоянка з опіумом) для спокою та терапевтичного ефекту, різні екстракти трав та відвари. Це все якоюсь мірою був мікродозінг певними препаратами на довгому часовому відрізку.
Сама техніка мікродозінгу полягає у дозі препарату в 10-20 разів меншої від рекреаційної дози, яка може спричинити фармакологічні ефекти. Ця доза повинна викликати терапевтичні ефекти без сильного впливу на організм та зміни свідомості. Наприклад, вживання такого препарату як адерал людьми, які мають СДУГ, нагадує мікродозінг. Якщо терапевтичну дозу адералу порівняти з рекреаційною дозою рецемічної суміші амфетаміну, ця техніка дозволяє налагодити зв’язок у мозку людини з СДУГ та відчувати більш помірне життя. Це доволі хибне порівняння, але воно добре ілюструє, що малі дози препарату можна використовувати на довгому часовому відрізку з мінімальним негативним ефектом та одночасно максимальним терапевтичним ефектом для людини, якій необхідна терапія, звісно, після клінічних досліджень самого препарату.
Мікродозінг за своєю суттю — це використання певного препарату у дуже малій дозі, щоб максимізувати терапевтичні ефекти і одночасно мінімізувати негативні ефекти. Доза препарату насправді може бути різною, як і частота його використання. Тобто немає певної сталої дози, бо вона підбирається індивідуально від задач та потреб людини.
Якщо заглибитись ще далі у клінічні дослідження, то більш конкретна форма мікродозінгу використовується при розробці новітніх ліків, коли людині вводиться в 100 разів менша доза від тієї, що може спричинити фармакологічну дію, яка може викликати великі зміни. Це потрібно, щоб мати змогу побачити фармокінетичні властивості препарату, метаболізм та першочергову активність. Ця модель зародилась також давно, але контрольованою вона стала наприкінці XX століття, коли у нас з’явились методи сканування та глибокого аналізу людини. Мікродозінг у фармакології — це дієвий метод дізнатися кінетику препарату. Його називають тестуванням фази нуль. Потім йде перша, друга, третя фаза тестування препарату. І для сучасної медицини це важлива техніка.
Тобто, якщо узагальнити, принцип мікродозінгу можна застосовувати до безлічі різних препаратів та й взагалі різної поведінки. Бо якщо брати ширше вивчення чогось, наприклад, англійська мова або гри на гітарі — це все структурно схожі процеси, коли ми малою кількістю інформації отримуємо терапевтичні ефекти, такі як зниження стресу, зниження активності режиму за замовчуванням. Тобто практика досить цікава та може застосовуватись будь-де, і саме визначення є досить варіативним, якщо її розглянути в ретроспективі часу. Тобто техніка мікродозінгу постійно змінюється та набуває все нових значень в залежності від часу, препарату, поведінки, будь-чого, що використовується.
Мікродозінг псилоцибіном та мухомором
Мікродозінг, який зараз популярний, у своїй основі має використання псилоцибіну (магічних грибів) або ЛСД — це те, що популярне в Америці, Європі, Австралії, Канаді. У нас мікродозінг використовується за допомогою мухомора у більшому відсотку та ще ряду різних інших грибів.
Психоделічний мікродозінг набув своєї масової популярності після 2011 року та видатної книги Джеймса Фадімана. Книга вважається головною інструкцією по психоделічному мікродозінгу з купою практичної інформації. Ця книга та ще ряд проривних досліджень псилоцибіну у лікуванні клінічної депресії та ПТСР поклали початок популярності мікродозінгу шляхом дуже малих доз псилоцибіну або ЛСД.
Допомогти людині впоратися з тривогою, симптомами депресії, підвищенням продуктивності, креативності, впоратись з симптомами СДУГ та ще безліч різних цікавих речей обіцяють люди, які продають мікродозінг психоделіками. Принцип досить простий: ми беремо психоделічний препарат та ділимо його на мікродози. Ці дози не викликають галюцинації та зміни сприйняття. Тобто ми їх не відчуваємо та не сприймаємо. Починаємо приймати його на певному часовому відрізку (тобто курс від чотирьох до восьми тижнів) і потім робимо перерву. Приймаємо з певною послідовністю.
Є два основних протоколи: Фадімана та Стамеца. В першому варіанті ми приймаємо мікродозу та два дні відпочиваємо, потім знову мікродоза та три дні відпочиваємо, потім коло повторюється — це протокол Фадімана. Протокол Стамеца: ми приймаємо мікродозу чотири дні підряд, потім три дні відпочиваємо та повторюємо коло. Але насправді є безліч різних протоколів та методів, як приймати психоделіки при мікродозінгу, які можуть змінюватися залежно від ефектів, що людина відчуває, та її потреб. Тобто психоделічний мікродозінг — це досить варіативна річ, яка підбирається індивідуально.
Чому саме псилоцибін або ЛСД?
Ці дві молекули добре себе зарекомендували у терапії клінічної депресії. Наприклад, антидепресанти останнього покоління допомагають 70% людей з депресією, але 30% людей не отримує терапевтичного ефекту і залишається зі страшною проблемою, яка руйнує їх життя. Нові методи застосування псилоцибіну вже на клінічному рівні підтвердили свою дієвість у лікуванні цих 30% людей.
Доза псилоцибіну в терапії є досить великою та викликає змінений стан свідомості та великі зміни у мозку та самому сприйнятті, які дають змогу реорганізувати зв’язок і дати можливість людині в тяжкому депресивному стані знову поглянути на світ здоровими очима. Це видатна подія для всього людства, і псилоцибін, як МДМА, вважається проривними ліками XXI століття.
Давайте трішки розберемо, як це працює. Псилоцибін потрапляє до нас в організм та метаболізується в псилоцин, який долає гематоенцефалічний бар’єр та потрапляє до нашого мозку. Там він впливає на велику групу серотонінових рецепторів 5НТ, зв’язуючись з ними та змінюючи активність, кількість транспортування, і головне — метод спілкування нейронів поміж собою. Псилоцин змінює зв’язок у нашому мозку, і різні нейронні ділянки починають спілкуватися більш зв’язним методом, нетиповим для звичайної роботи мозку.
Ці зміни запустять певні процеси:
- Посилений синаптичний зв’язок поміж синапсами.
- Він матиме дві форми переходу: короткочасна синаптична пластичність, яка активує нейротропічний фактор мозку (BDNF), який буде впливати на створення нових синапсів та підтримку старих синапсів у мозку.
- Він також впливає на нашу пам’ять, навчання та вищі форми мислення.
- В кінцевому варіанті він активує нейрогенез нашого мозку — створення нових клітин.
Але так склалось, що в людському мозку це створення буде стосуватися тільки деяких невеликих частин. Нас цікавить гіпокамп та мигдалина, які при клінічній депресії або ПТСР мають реорганізовану структуру та займають центральне місце в цих проблемах. Але що цікаво, нейрогенез буде стосуватися не тільки створення нових клітин, а ще й розгалуження нових дендритних шипиків на вже присутніх нейронах. І це ще сильніше посилює зв’язки у мозку.
По висновку, всі ці маніпуляції, викликані псилоцином, призведуть до довготривалої синаптичної пластичності та нейропластичності нашого мозку. Це означає, що ефекти псилоцибіну можна порівняти зі станом, коли Ви вистрибуєте з-під води. Ці ефекти залишаться на певний час: чотири тижні, вісім тижнів, три місяці, півроку. Потім може статися, звісно, рецидив.
Чому це працює та є проривним?
Клінічна депресія змінює активність мозку. Тобто синаптична пластичність вийде за двері і навіть рукою на прощання нам не скаже “гудбай”. Змінюється активність нейротрофічного фактору мозку. Тобто нейрогенез та все, що пов’язане зі створенням нового зв’язку, не відбувається. Людина потрапляє у дуже сфокусоване тунельне мислення, яке буде стояти на фундаменті зниженого рівня моноамінів (серотонін, дофамін, норадреналін). Це все потягне за собою змінений стан свідомості. Людина буде не просто себе погано почувати, вона буде “під водою помирати”, а люди поряд навіть зрозуміти цього не зможуть. Тому клінічна депресія — це дуже страшно і це не жарти про поганий настрій.
Якщо все узагальнити, є певні розлади, які змінюють зв’язок у мозку, роблячи його схожим на дротовий телефон. І псилоцибін може для деяких людей перезапустити цей зв’язок у мозку шляхом великого впливу на різні процеси, пов’язані зі спілкуванням поміж нейронами. Ця зміна має як короткотривалий вплив, так і довготривалий вплив. Проривним це вважається, бо при порівнянні ризиків, які несе велика рекреаційна доза псилоцибіну, та позитивних ефектів, ризики нівелюються, бо це буде 2 до 1.
Також важливим аспектом терапії псилоцибіну є сет та сеттінг, в якому це все відбувається. Це не просто Вам дали пігулку і Ви пішли додому десь там тріпувати. Це підготовка пацієнта до терапії, спілкування, налагодження зв’язку з лікарями та асистентами. Людину поміщають у безпечну атмосферу та безпечне місце, надихаючи її майбутніми змінами. Також важливою є музика, яка завжди супроводжує людину, а також закриті очі, щоб вимкнути сприйняття реальності поза очима і щоб вся увага була зосереджена на людині. Всі ці деталі важливі, бо в першу чергу наша префронтальна кора (найвищий рівень мислення) повинна бути налаштована на майбутні зміни, бо без цього є великий ризик просто отримати цікавий досвід і все.
Головне розуміти: псилоцибін — це тільки метод, це не чарівна таблетка. Це метод, який може працювати по-різному. Чому так відбувається? Наше налаштування, вищий порядок мислення, префронтальна кора має великий вплив на закріплення будь-яких змін, інтеграція. І тому сам процес нейропластичності, синаптичної пластичності, нейрогенезу не має під собою позитивного або негативного. Це структурні зміни мозку, які працюють в певному контексті, і якщо цей контекст буде негативним, то і наші зміни у великому рахунку будуть стосуватися негативу.
Простий приклад: в певній травматичній події, яка викликала дуже сильну реакцію (наприклад, аварія або якщо пацієнт побачив, як ракета поряд вдарила у будинок), мозку потрібно себе захистити. Цей захист може стати дисоціативним розладом або дисоціативним станом, який спрацює в подібній ситуації як захист. Він буде викликаний можливістю мозку змінюватися та реорганізовуватися з погляду на поточні події. Для короткочасного захисту це може спрацювати та врятувати людину, але в перспективі це може принести великі негативні ефекти та стерпність життя. Тобто, нейропластичність та можливість мозку змінюватися — це тільки механізм, у якого немає позитиву або негативу, бо все вирішує контекст та довгострокові наслідки. Але клінічна депресія відбирає навіть саму можливість змінюватися. Точніше, вона стає дуже скутою.
Узагальнюючи вищезазначене приходимо до висновку: при певних проблемах велика доза псилоцибіну з правильним налаштуванням та процесом терапії може допомогти людині відновити зв’язок та отримати полегшення. Головне – потрібно зосередитись на дозі. Всі ці ефекти відбуваються тільки при великій дозі псилоцибіну або ЛСД — доза, яка фундаментально змінює функціонування мозку та наше сприйняття. Ці ідеї лягли в основи терапії псилоцибіном.
Тому ми можемо побудувати логічну лінію щодо мікродозінгу: якщо є щось, що може так сильно змінювати людину (мозок, свідомість, мислення), то значить мала кількість цього щось може так само змінювати людину або мати схожі ефекти без повного занурення та негативних ефектів. Бо зі збільшенням дози будь-якого препарату ростуть його негативні ефекти. І ця ідея непогана, тобто мікродозінг чудово пояснюється логікою. Він може допомагати бути ефективним, продуктивним, менш депресивним, з гарним настроєм, меншим втомленням, мати кращий сон, позбутися симптомів СДУГ, стати уважним. Нейрогенез та ще ряд різних механізмів та речей нам пропонує мікродозінг. Звучить це все наче казкова пігулка від всіх людських проблем, але диявол криється в деталях.
Суб’єктивний досвід та наукові дослідження
Для початку, давайте розберемо, що таке суб’єктивний людський досвід. Наші суб’єктивні переживання якоїсь події — це чудова функція нашого мислення. Ми можемо відчувати радість, біль. Ми можемо розповідати історії, емоційно їх прикрашаючи. Ми можемо радіти та плакати, сумувати та кричати. І це все є частина нашого індивідуального суб’єктивного досвіду, який стоїть на мільйоні терабайт різної інформації, що через наш мозок пройшла, на трильйонах спалахів активності поміж синапсами. Тобто наш суб’єктивний досвід щодо чогось настільки різний через причину трильйона різних механізмів у аналізі та сприйнятті чогось. При цьому він завжди відрізняється. І, можливо, це була для когось таємниця: ми не можемо пережити повністю ідентичний досвід з іншою людиною. Ми можемо зрозуміти, відчути, проаналізувати, знайти закономірності, але нейронна мережа мозку та інформація, яка наповнювала цю нейронну мережу, не може пережити ідентичний досвід з іншою людиною. Тому індивідуальне сприйняття досвіду завжди відрізняється від людини до людини.
Якраз це накладає на тестування новітніх ліків проблеми — великі проблеми. Бо певні закономірності та механізми зміни у мозку, математичні розрахунки, формули, геометричні розрахунки можуть мати сталі закони, те, від чого можна відштовхнутися. Ми можемо помітити закономірність, записати її, порівняти, обрахувати, винести певні висновки. І це є перевірка першого рівня — пошук закономірностей. Але якщо ця закономірність має настільки розгалужений спектр різної попередньої інформації, як, наприклад, людський суб’єктивний досвід, то аналіз закономірностей стає дуже складним. Бо слова “Я відчуваю біль” кожен розуміє та сприймає по-різному. “Я щасливий”, “я сумний”, “мені погано”, “я відчуваю полегшення”, “Я відчуваю, що мені стало гірше” — це все терміни, які у своїй інформаційній природі дуже обмежені, бо неможливо одним словом описати трильйони мільйонних процесів у мозку та організмі загалом.
Звісно, що коли ми про це не думаємо, то все виглядає просто та легко. Але коли відбуваються дослідження певного препарату або розладу, ці речі вкрай важливі, і суб’єктивний досвід людини є тільки перевіркою першого порядку пошуку закономірностей. Далі йдуть більш точні форми тестування новітніх ліків.
Золотий стандарт: рандомізовані плацебо-контрольовані подвійні сліпі клінічні дослідження
Золотим стандартом вважається рандомізоване плацебо-контрольоване подвійне сліпе клінічне дослідження (РКПСД), в якому учасники обираються рандомно, без якогось зв’язку. Контроль відбувається шляхом плацебо (імітація препарату). Все відбувається в контрольованих умовах з бліндуванням, якого є різні види: коли учасники не знають, що вони приймають, або подвійне сліпе дослідження, коли учасники не знають цього і дослідники не знають, хто що приймає. А тільки по кінцю дослідження комп’ютер дасть повний спектр інформації. Це все потрібно, щоб мінімізувати вплив суб’єктивного досвіду на дослідження, а об’єктивно визначити, наскільки новітній препарат ефективніший в порівнянні з плацебо, зрозуміти негативну сторону препарату та визначити причинно-наслідкові зв’язки. І по висновку сказати: “Так, це працює” або “Ні, це не працює”.
Зараз важливо: псилоцибін вже пройшов такі дослідження для лікування клінічної депресії. Також МДМА пройшло такі дослідження для лікування ПТСР. Вони працюють.
Чи працює мікродозінг?
Щодо мікродозінгу, то тут все набагато цікавіше. Сьогодні всі, хто пропонує та продає терапію мікродозінгом, обіцяють дуже багато і майже завжди показують одні і ті ж самі дослідження щодо позитивного впливу. І це правда: існує багато досліджень, які показують позитивні ефекти у зниженні депресії та тривоги. Але проблема полягає, що всі ці дослідження за основу та фундамент беруть тільки суб’єктивний досвід, яким поділились користувачі мікродозінгу. Тобто це нерелевантні дослідження, як я вже пояснив вище.
Зараз є одне рандомізоване сліпе контрольоване дослідження, в якому йдеться, що мікродозінг не спричинив позитивних результатів, які б перевищували б ефект плацебо. Тобто, по суті, та форма, в якій продають та сповідують мікродозінг, — це просто брехня та ілюзія. Мікродозінг не впливає на перебіг депресії, тривоги, СДУГ. Він не лікує депресію та ПТСР. Це все ефект плацебо. І для цього так також є гарне пояснення: мала доза псилоцибіну або ЛСД не може спричинити великі зміни, які повинні запустити реорганізацію зв’язку та всі позитивні ефекти, пов’язані з нейрогенезом та нейропластичністю, які також пов’язані з сетом та сеттінгом, який ми обговорили вище.
Мала доза псилоцибіну на будь-якому проміжку часу може працювати як мале підвищення серотоніну в синаптичній щілині, що своєю чергою може в певному стані допомогти боротися з невеликим стресом та підняти настрій. Але це сота частина від того, що обіцяють адепти мікродозінгу. І так, Ви можете сказати: “Мені допомагає мікродозінг, це працює, я відчуваю себе краще”. Але це все суб’єктивний досвід, і якщо це для працює саме для Вас, це насправді чудово. Просто клінічна правда зовсім в іншому.
Мікродозінг псилоцибіну, а також мухомору, — це розкручений маркетинговий трюк, який має великий ефект плацебо та маленький ноотропний ефект, який не знайшов себе у клінічній доказовій медицині, а слугує тільки як альтернативна медицина. Краса науки в тому, що вона не вірить, вона знає. А щоб знати, потрібні рандомізовані плацебо-контрольовані подвійно-сліпі клінічні дослідження (РКПСД).
Ризики вживання психоделіків
Тепер щодо ризиків вживання психоделіків. Вони впливають на агонізм великого спектру рецепторів 5НТ. В цьому списку є такий тип як 5НТ2Б. Агонізм цього рецептора може спричинити захворювання клапанів серця та щє ряд ускладнень.
Повідомлення про ці проблеми з’явились ще у 1960 роках з препаратами на основі ріжків ерготамін. Якраз Хоффман початково працював над цим препаратом. Наприкінці XX століття був такий препарат фенфлурамін (фен-фен). Його використовували як новітній засіб для пригнічення апетиту під час схуднення. Він був заборонений, тому що спричиняв проблеми з серцем, ускладнення. Цей препарат має прямий вплив на рецептор 5НТ2Б. Зараз такі препарати мають маркування та застереження. У 2025 році повинно закінчитися тестування псилоцибіну щодо клінічних результатів та ризиків: чи може він впливати на розвиток проблем серцем. Також невідомо, чи можуть ці проблеми стосуватися мікродозінгу псилоцибіну. Бо як вже було зазначено, у малій дозі псилоцин все одно буде впливати на рецептори серотоніну 5НТ. Стверджувати про щось зараз рано, але це певний ризик, про який потрібно сказати. Якщо у Вас є проблема з серцем, краще утриматись від психоделіків та проконсультуватися з лікарем щодо цих питань.
Історія повторюється
Тому повертаємось до історії. На початок 2000-х років світ психоделіків знаходився в тіні, але певна історія XX століття почала повторюватись, бо інтелігенція з наукової спільноти або технічної спільноти все ж використовувала псилоцибін або ЛСД у пошуках творчості та певних відповідей. Трішки пізніше, у 2005 році, Стів Джобс скаже, що його ідеї щодо Apple не могли б з’явитися, якби не вживання ЛСД, що саме цей препарат трансформував Джобса у того, ким він і є. На той рік вже відбувались дослідження щодо псилоцибіну та лікування, і це були видатні слова в цій сфері, тобто зняти демонізацію. Ці дослідження свідчили про наявність позитивного ефекту.
І у навколонауковій сфері почали знову вирувати розмови про цікавий препарат, наповнений великою силою. Ці ідеї просувалися певними людьми Кремнієвої долини. На поле альтернативної медицини вийшов Джеймс Фадіман, який до цього мав великий бекграунд щодо дослідження свідомості, людських кордонів, духовного та істинного. Його книга спричинила великий резонанс, бо вона обіцяла великі перспективи для тих, хто вживає мікродозінг. І ці знання потрапляють до звичайних людей та набувають серед них популярності.
Але чи не було схожої історії на цю, тільки в минулому? У 1950-х роках відбувалась психоделічна революція, в якій головне слово дісталось не тим людям. Популісти стали головними розповсюджувачами ЛСД та псилоцибіну. Тімоті Лірі зі своєю можливістю впливати на молодих людей, Кастанеда, Гінзберг — це все були альтернативники, які вміло, за гарними словами та особистим досвідом, обіцяли звичайним людям просвітлення та зцілення. І це працювало, бо коли ти не маєш наукових знань, клінічних дослідів, інформації та й не хочеш в цьому розбиратися, а просто отримуєш сильнодійний препарат, так, він змінить тебе та стане найсильнішим досвідом твого життя, бо це принцип його роботи.
Але у той же час забували, що людина не є центром всесвіту, що людина не Бог, і що реальність — це контрольована, створена мозком галюцинація, тобто відображення. І коли ми отримуємо будь-що, що може кардинально змінити спілкування та активність у мозку нашої нейронної мережі, ми й отримуємо зовсім інший погляд на світ. А коли до нього додається серотонін та дофамін, як у прикладі з ЛСД, то у великому рахунку цей світ буде перлиною досвіду людини. Але чи має це зв’язок з реальністю? Чи може змінена робота мозку означати, що реальний світ інший і нам відкрилось більше бачення? На жаль, або на щастя, ні. Змінена робота мозку — це інше сприйняття, під яке підлаштовуються кваліа або свідомість. І це нове бачення не має нічого реального з поточним світом.
Але коли ти постійно практикуєш вживання психоделічних препаратів, ти потрапляєш у пастку, яку дуже важко зрозуміти, бо здається, що людина — це центр, як у прикладі з трансперсональною психологією, і на цьому місці починають народжуватися ідеї щодо Кастанеди, езотерики, духовного та абсолютного. Але чи наближає це нас до реального світу? Ні. Це дарує інші переживання та інший контекст, який люди можуть сплутати з реальністю. Бо нам притаманно вірити в цікаві історії, які наповнені духами, божественним, міфами та легендами. І тому віра для нашого виду є і подарунком, і прокляттям. А наука вносить у цей двосторонній договір краплю раціональності, яка може проявити справжню істинність.
Після 2015 року у сфері медіа з’явився ще один популіст, схожий на забутих людей минулого століття — Пол Стамець. Для молодого покоління він став взірцем, бо говорити дуже приємні та цікаві речі, стверджуючи та наголошуючи на своїй істині.
Викриття псевдонауки Стамеца
У 2020 році з’являються повідомлення про підміну понять та брехню стосовно досліджень раку, де Стамець виривав з контексту та видавав за факт, що міцелій їжовика допомагає у лікуванні раку, що його маму вдалось вилікувати. Ось тільки проблема крилась в деталях та дизайні дослідження. На фоні грибів, які вживала його мама, вона також приймала ряд сильнодіючих профільних ліків проти раку та проходила хіміотерапію, і якраз це стало каталізатором в одужання від раку грудей.
Понад 90% досліджень, які Стамець називає у своїх виступах, спонсорувались та велись ним особисто або його компанією. Наукові дані, які він дає, майже завжди прикрашені популізмом, емоціями та неправдивістю, коли він виставляє за ключовий факт насправді другорядний механізм.
Особистий досвід vs. наука
Це все породило тону дискусій, і якщо Ви заглибитесь у пошук, то знайдете підтвердження, що Пол Стамець у великому рахунку — це псевдонауковець, який видає бажане за дійсне. І так, його приємно слухати, бо каже він досить круті речі, які надихають та дають бажання жити, але клінічно значущими вони не є. Бо все, що він каже, — це його особистий досвід, особливо слова, де він зміг передбачити майбутнє. Але він та інші адепти, які просувають “таблетку від усіх проблем”, досить часто люблять використовувати науковців рівня Робіна Харріса та інших, щоб зробити свої слова більш вагомими.
У світі існує безліч геніальних науковців, які ніколи не вживали психоделіки, але їх винаходи не стають від цього менш геніальними: Алан Тюрінг, Ейнштейн, Хопкінс, Амосов та ще безліч науковців. Тому узагальнення до авторитету не може слугувати гарним аргументом для вживання певних препаратів. Повинні завжди бути певні причини. Якщо цих причин немає, не можна стверджувати, що препарат став каталізатором ідеї одужання чи ще чогось, бо це насправді хибна думка.
Висновки 2025 року
І ось ми з вами у 2025 році, де мікродозінг є популярною течією в альтернативній медицині та рекламується на кожному кроці, пропонуючи “режим Бога” від всіх проблем. Але історія вже бачила таке, і нам пощастило, що на цей раз остаточне слово щодо клінічних результатів стоїть не за популістами, а за справжніми науковцями.Псилоцибін, ЛСД та ще ряд різних молекул рятують людей від клінічної депресії та ще ряду складних проблем — це факт. Псилоцибін може бути небезпечним для рекреаційного вживання — це факт. Псилоцибін та ряд галюциногенів схожого типу — це не наркотик. Мікродозінг псилоцибіну може підняти настрій, але на більше він неспроможний, бо все інше — ефект плацебо.