Чотири роки великої війни та тринадцятий рік виснажливої боротьби за незалежність без ротацій змінили не лише лінію фронту, а й саму біохімію людей у пікселі. Коли окопний жах стає щоденною рутиною, а звичайні анальгетики більше не діють, у хід іде все: від налбуфіну та літрів енергетиків до нелегального метадону, кратому, «модного» мікродозингу мухоморів та ашваганди. Як фронтовий стрес заганяє у хімічну пастку, і чому цивільним час тверезо поглянути на реальність.
Пастка окопного стресу
Давайте чесно, без пафосу: війна в її реальному вигляді — це абсолютна антисанітарія, відірвані кінцівки, постійний запах крові, поту та нечистот на тілі, коли людина від страху під час обстрілу просто не контролює свої природні потреби. Це щоденний, щохвилинний терор артилерії, який випалює нервову систему до попелу. Уявити цей стан, сидячи в кав’ярні у Києві чи Львові, неможливо. І в цьому пеклі опиняються звичайні люди, які до мобілізації могли взагалі нічого міцнішого за каву чи пиво по вихідних не вживати.
Сьогодні ми маємо унікальну і водночас страшну ситуацію для новітньої історії. Чотири роки великої війни без ротацій змінили не лише лінію фронту, а й випалили внутрішній ресурс тих, хто тримає оборону. Але давайте дивитися на речі масштабно: насправді це вже тринадцятий рік виснажливої війни за незалежність з росією. Понад десятиліття безперервного протистояння, де спочатку АТО/ООС, а потім повномасштабне вторгнення вимивали людський та психологічний ресурс нації. Коли країна та її захисники стільки років перебувають під колосальним тиском, організм адаптується на межі своїх можливостей.
В усьому світі немає жодної армії, яка б воювала в такому темпі без нормальних, системних ротацій. Це вже не просто психологічна втома, це повна перебудова внутрішньої біохімії. Організм роками виділяє величезні дози кортизолу та адреналіну — природних наркотиків війни, які тримають тебе в тонусі. Але коли цей ресурс остаточно вимивається, мозок починає буквально вимагати штучного палива, щоб просто не збожеволіти і хоч трохи поспати.
Наркотики та війна — це взагалі давні «друзі». Під час Другої світової Вермахт мільйонами пачок споживав первітин (метамфетамін), щоб робити свої блискавичні марші без сну. Американці в тому ж В’єтнамі масово сиділи на героїні, і не для якась там відваги в бою, а виключно для того, щоби пережити психологічний шок і хоч на кілька годин вимкнути картинки щоденних смертей. Зараз на нашому фронті відбувається те саме, тільки асортимент речовин став значно ширшим, а доступ до них — простішим.
За оцінками профільних фахівців та аналітиків, які працюють у сфері охорони здоров’я, використання при цьому психостимуляторів, так і опіоїдів серед військових на передовій зростає геометрично. Про це свідчать результати моніторингів та аналітичні звіти, які детально досліджували цю тенденцію. Сьогодні можна сміливо припустити, що понад половина бійців на «нулі» мають той чи інший досвід вживання — чи то алкоголь, чи то важкі аптечні препарати, чи вулична хімія, а найчастіше — все це разом у небезпечних коктейлях. Люди просто намагаються втриматися на ногах і виконувати накази командирів у надлюдських умовах.
Штучний ресурс
Найчастіше ця історія починається абсолютно легально і навіть благородно — із самолікування та спроб заглушити фізичний біль. На штурмовиках та піхотинцях живого місця немає: постійні мікроконтузії, травми від падінь в окопах, осколкові поранення, хронічні запалення суглобів через носіння 30-кілограмового спорядження. Звичайний ібупрофен чи парацетамол такий хронічний біль уже давно не беруть. Бійцям потрібні радикальні засоби, адже завтра знову вихід на позиції.
Говорячи про знеболення на фронті, неможливо оминути класику армійського такмеду — налбуфін. Цей шприц-тюбик і досі подекуди зустрічається в індивідуальних аптечках солдатів. Держава позиціонує його як безпечну альтернативу промедолу, яка нібито не викликає залежності та не підлягає суворому предметно-кількісному обліку. Але це величезна ілюзія. Налбуфін — це опіоїдний анальгетик. Так, він має так званий «ефект стелі», коли збільшення дози не посилює знеболення, але він викликає сильну психологічну та фізичну залежність при регулярному використанні. В бойових умовах, коли організм не витримує навантажень, а суглоби та спина відмовляють, налбуфін стає не засобом екстреної допомоги при пораненні, а щоденним інструментом для того, щоб просто заступити на позицію та відпрацювати вихід. Вживання препарата протягом тижня призводить до повноцінного синдрома відміни, який супроводжується диким занепокоєнням, ознобом та ще сильнішим болем. Налбуфін стає першою офіційною сходинкою, яка ламає опіоїдні рецептори бійця і відкриває ворота для пошуку важчої нелегальної хімії.
Історія Дмитра — лейтенанта, який мав у підпорядкуванні понад 200 людей. Його ковзання у прірву почалося після банального поранення руки. У госпіталі його знеболювали налбуфіном. Під дією препарату почуваєшся просто чудово: страх зникає, тіло легке, проблеми здаються дрібницями. Але після виписки починається сувора реальність, організм вимагає продовження, з’явився синдром відміни. Повернувшись у підрозділ, у той час коли біль нікуди не зник, він починає «вирішувати питання» самостійно — спочатку через таблетки прегабаліну (лірики). Пізніше, коли підрозділ зазнає важких втрат, на позиції привозять поповнення, де дехто вже має при собі вуличні наркотики. Намагаючись контролювати ситуацію та рятувати особовий склад від неадекватності, командир вилучає пакети з метадоном. Але оскільки сам уже щільно сидів на прегабаліні і знав, як працює госпітальний «обізбол», у момент дикого стресу вирішує спробувати вилучене. Спочатку по дві-три таблетки, щоб просто зняти нервування. Закінчується все тим, що командування помічає неадекватний стан, і людина втрачає усе: посаду, авторитет і контроль над життям.
Або інший типовий випадок — цивільний чоловік, мобілізований у 2023 році й кинутий на один із найгарячіших напрямків контрнаступу. Стрес дикий, досвіду нуль. Все починається ще в учебці з алкоголю, потім з’явився амфетамін, а на фронті — системний метадон: «Постійно ти на нервах, недосип, дике перевантаження. Метадон давав ресурс, але за все треба платити. Розплата дуже важка — без нього з часом не те що воювати, встати з ліжка неможливо». Коли роту розбивають вщент, а боєць дивом виживає, психіка остаточно ламається, що нерідко призводить до дезертирства чи СЗЧ (самовільного залишення частини).
Паралельно сучасна війна породила попит на більш «екологічні» та приховані способи змінити свідомість. Останнім часом серед військових став шалено популярним мікродозинг психоактивних грибів, зокрема червоного або пантерного мухомора та псилоцибіну. На папері це виглядає як ідеальний вихід: ти просто ковтаєш капсулу сушеного гриба. Бійці вірять, що це допомагає покращити фокус, прибирає страх і дозволяє триматися під час обстрілів. Проте в умовах дикого бойового стресу «мікро» дуже швидко перетворюється на «макро». Коли звичайне дозування перестає діяти, солдат починає ковтати ці гриби жменями. Результат — непередбачувані психози, втрата орієнтації в просторі та ситуації, коли боєць замість спостереження за сектором починає ловити трипи або просто засинає на посту під час ворожого штурму.
Поруч із грибами стоїть ще один небезпечний тренд — кратом та фенібут. Донедавна чай із листя кратому вважався у секторі безпечним напоєм «для бадьорості», проте ситуація змінилася: держава офіційно внесла мітрагінін до переліку наркотичних засобів, повністю заборонивши його обіг. Насправді цей сурогат містить алкалоїди, що б’ють по тих самих опіоїдних рецепторах, що й важкі анальгетики. Попри заборону, ділки й далі масово везуть його в країну під виглядом чаю матча, цілеспрямовано налагоджуючи канали збуту на фронт. Бійці, які заварюють його термосами, та п’ють жменями фенібут (популярний ноотроп), щоб збити тремтіння рук, навіть не усвідомлюють ризиків. За кілька місяців такого «коктейлю» нервова система остаточно втрачає здатність заспокоюватися самостійно, а замість бадьорості приходить жорстка залежність — хоча для безпечного відновлення психіки існують науково доведені практики зниження стресу (MBSR), які працюють без жодної хімії.
Інша крайність — умовно легальні БАДи. Наразі хітом замовлень стала ашваганда — рослина-адаптоген, яку в цивільному житті п’ють від вигорання. Деякі військові приймають її надлишково, намагаючись знизити рівень кортизолу. Сама ашваганда не є наркотиком, але коли її приймають у величезних дозах місяцями, вона викликає емоційне затуплення та повну апатію. Боєць стає «овочем», якому байдуже на небезпеку, на побратимів і на власне життя.
А енергетики на фронті — це взагалі окрема релігія. Їх п’ють замість води, банками, ящиками. Коли солдат не спить три-чотири доби на позиціях під обстрілом, серце і так працює на межі через адреналін. Ударні дози таурину та кофеїну з банок просто «випалюють» серцевий м’яз. Поєднання літрів енергетиків, ашваганди для заспокоєння та налбуфіну від болю створює такий кумулятивний ефект, який руйнує серцево-судинну систему швидше, ніж ворожі кулі.
Ломка в бою та криза системи
Окремий кошмар, про який не пишуть у звітах — це синдром відміни («ломка»), який наздоганяє бійця подекуди безпосередньо на позиціях. Логістика на війні непередбачувана: підрозділ може потрапити в оточення, або щільний вогонь артилерії відрізає бліндаж від постачання подекуди на тривалий час. Коли у залежного військового раптово закінчуються запаси — будь-то заборонений метадон, прегабалін чи навіть кратом з налбуфіном — починається пекло. Людина в стані абстиненції посеред бою стає абсолютно недієздатною. Її починає бити дикий озноб, викручує суглоби, з’являється неконтрольована блювота та панічні атаки. Такий боєць не може тримати зброю, він стає тягарем для побратимів, яким доводиться витрачати сили на його порятунок під вогнем. Більше того, у стані психозу під час ломки люди здатні на самогубство або дезертирство прямо в руки ворога, що ставить під загрозу безпеку всього опорного пункту.
Військові капелани та психотерапевти, які безпосередньо працюють на лінії фронту, підтверджують: під час самого бойового виходу бійці зазвичай нічого не вживають, бо там потрібна максимальна концентрація. Але коли підрозділ виходить на так звану «відпустку» чи відновлення в якусь напівзруйновану хату в тилу — психіку різко відпускає. І ось цей момент порожнечі, коли перед очима стоять загиблі побрамити, а мозок розуміє, що кожен день може бути останнім, стає найнебезпечнішим. Тоді в хід іде весь доступний «допінг». Особливо страшною є ситуация з дешевою синтетикою — альфа-ПВП («солями»). Під ними у людей повністю стирається межа між реальністю та галюцинаціями. Бувають випадки, про які всі воліють мовчати: коли боєць під «солями» через параною та галюцинації відкриває вогонь по своїх же побратимах або командирах, взагалі не розуміючи, де ворог, а де друг.
Як на це реагує держава та командування? На папері все максимально суворо. Вживання речовин у Збройних силах категорично заборонене. Якщо у крові пораненого чи загиблого знайдуть сліди наркотиків — боєць втрачає всі виплати, а його родина залишається без копійки допомоги від держави. Це величезна трагедія, яка часто замовчується, коли папери оформлюють «як треба», щоб не ганьбити пам’ять людини. На практиці ж існує негласна кругова порука. Якщо ти системно вживаєш, але при цьому нормально поводишься, виходиш на позиції і не чудиш у тилу — командири просто заплющують на це очі. Їм банально немає ким тебе замінити, мобілізація не покриває потреб фронту, тому «робочі руки» потрібні навіть у такому стані. Деякі командири, які дбають про репутацію підрозділу, намагаються тихо відправляти таких людей на лікування. Інші взагалі не розуміють масштабу катастрофи.
«Після виписки з госпіталів люди залишаються в інформаційному та соціальному вакуумі. Держава дає ветеранську стратегію лише як пілотні проєкти, які не покривають і відсотка від реальної потреби».
Найстрашніше почнеться тоді, коли ці люди масово повернуться у цивільне життя через списання по ВЛК або після закінчення бойових дій. Наша країна наразі абсолютно не готова надати ветеранам компетентну соціальну та медичну допомогу. У нас майже немає системних центрів, куди колишній штурмовик може прийти, де з ним будуть працювати не для галочки, де ветерани зможуть збиратися і адаптуватися разом без засудження. Додайте сюди дику стигму, яка досі живе в нашому суспільстві. У нас досі вважається, що якщо чоловік іде до психіатра чи заявляє про свою залежність — він «слабак», який не зміг взяти себе в руки. Тому ветерани будуть мовчати, закриватися в собі і продовжувати тихо «лікуватися» вдома тим, чим звикли на фронті. Це міна уповільненої дії для кожної української громади.
Цю проблему неможливо вирішити просто заборонами чи кримінальними справами. Потрібно міняти підхід на рівні держави. Ветерани, які пройшли це пекло, мають повертатися додому не як загроза чи соціальний тягар, а як гордість країни. Нам усім — цивільним, чиновникам, лікарям — час зрозуміти, що порятунок цих людей є нашою спільною справою. Ми хочемо жити в країні, де можна спокійно ходити вулицями, дивитися людям в очі і знати, що ті, хто повернувся з фронту, отримали належну допомогу, а не залишилися віч-на-віч зі своїми демонами.